|
Сповідь ідіота
Це почалося в середині вересня минулого року. Мені в контакті написала одна дівчина. І ми почали дуже багато переписуватися. Тоді я ще не думав, як я сильно в неї закохаюся. І близько не думав... Хоча це потім. Так от, ми дійсно дуже зблизилися, подружилися... Таких, як вона, просто не існує в природі. Така добра, чуйна, розуміюча... Через деякий час ми зустрілися. Чисто по дружбі. Щось ходили, гуляли, говорили... Я знав, що в неї є хлопець, який вчиться в іншому місті... І знав, що вона, як вона сама каже, дуже сильно кохає його. Їй просто було самотньо, їй хотілося знайти друга, з яким можна поговорити, який зрозуміє її. Я, в принципі, таким і став... Але, в основному, в інтернеті. Було лишень дві зустрічі. Тільки дві. Більше я її не бачив. Ще раз кажу, тоді я не думав, як сильно закохаюсь... До мене потрохи стало доходити, що я попав. Ех.. На початку жовтня ми посварилися. Не важливо, чому, важливий сам факт. І той один день, що вона не писала, був жахливий! Я бачив її в онлайні, але не писав, бо не хотів продовжувати сварку. Так от...пише вона. Боже, який я був радий! І ще і пише вона так, ніби нічого не сталося... Ми ніби помирилися. Та насправді все вже було по-іншому. Той один день дав мені зрозуміти, що я без неї - ніхто. А вона ж тоже хороша. Називає мене "котик", "сонечко", каже "люблю тебе"... Хіба це нормально? Рано чи пізно, але мене мало прорвати. Так і сталося. В кінці жовтня, слово за слово, але я написав: "здається, я тебе кохаю". Вона: "я знаю, що тобі так здається, бо мені також так здається"... І..вона не хотіла більше зустрітися зі мною, бо боялася, що закохається до кінця, як я, а вона все ж більше любила свого хлопця. Знаєте, насправді я був просто у відчаї. Тривати це довго не могло. Я їй написав: "В моєму житті з'явився сенс... І я хочу цей сенс реалізувати". Вона: "Знаєш, навряд чи тобі вдасться. Бо я свого хлопця кохаю дуже сильно.." І потім пішло про це дуже довге повідомлення. Я, практично зі сльозами на очах, пишу: "Добре...я не буду заважати". Це ще я поки був стримався. І розрядився телефон (комп'ютера не маю). Коли прийшов додому, зайшов, бачу: "Але ні, я не хочу, щоб ти не писав"... Було пізно, вона вже не була в онлайні. Я не стримався, і написав майже твір. Закохана людина може знайти слова, щоб передати свої почуття. Вранці, коли я був на парі, вона відповіла: "Боже...сльози на очах.. Я вас двох кохаю". Хмм... Далі ще цікавіше... Коли я нагадав їй про ці слова, вона сказала: "В тебе вже параноя. Дівчина не може кохати двох!". Я зрозумів, що це все... "Мабуть, так має бути. Можливо, це просто захоплення" - отак я їй збрехав. А вона образилася! За те, що я типу лапшу їй вішав... За що? За те, що хотів далі жити?! Ми посварилися...знову. Хоча потім помирилися. Я відчував, що кохаю її понад усе живе, мені здавалося, що такого в мене взагалі ніколи не було. Та ми вже спілкувалися просто як друзі. Капець, вона добре знала, що я до неї відчуваю... І знаєте, що? Вона часто говорила, що я їй не байдужий, що я - дорога їй людина. Але водночас розказувала, як сильно любить свого хлопця! І не тільки... Ще і про хлопців, якими захопилася... Так, ніби я мало натерпівся! Скажіть, дівчата, чи часто ви повторюєте людям, які у вас закохані, про те, що ви дуже кохаєте іншого?!! То ще б нічого, але вона на мене не забивала! Можна ж було просто сказати: "Вибач, у нас нічого не вийде". І все. Я їй про це казав. Вона відповідала: "Я не можу так сказати, бо не зовсім в цьому впевнена". Ну в принципі ми говорили не лишень про це. Вона часто жалілася мені, розказувала про таке, що іншим навряд би казала, а я, в свою чергу, теж виливав їй душу. Але я не міг, зрозумійте, просто не витримував... Отак все і було...до сьогодні, 19 лютого. Я знаю, що у нас нічого не вийде. Та мені набридло лити сльози по ночах. І мені не соромно в цьому зізнатися! Я поставив цьому край... Все таки, рано чи пізно, це треба було зробити... Вона ще і так пофігістично відреагувала, що я зрозумів, що зробив правильно( Невже їй дійсно все одно?! Після всього, після того, як я її заспокоював, коли вона була у відчаї, після того, як я її любив? Мабуть, таки все одно. Але... Я пишу це, і однаково усвідомлюю, як сильно кохаю її...і не скоро забуду.
Вибачте, будь ласка, за таку кількість мила...)
|
Щоденник
Пошук
Користувачі
Календар
Справка
